Хроніки палючих вітрів Тяньджу. Післяслово до першого тому (Іто Сей)

Переклад з японської: Rosava.

Ван Сюаньце. Швидше за все, родом він із Лвояна. Перебував на державній службі на посаді секретаря управління командувача варти Правого палацу. Мені не зовсім зрозумілі його конкретні обов'язки: чи то він служив в гарнізоні імператорського палацу, чи то входив до охорони спадкоємного принца. Може, він і не був цілковитим військовим профаном, але ця робота зосереджується на його дипломатичних зусиллях, а не маханні мечем, тож, як і в манзі, розглядатимемо його як експерта з дипломатії та релігійного врядування.

Швидше за все, до того він перебував на посаді губернатора округу Хваншвей у Жонджові (нинішній Ґвансі, в районі автономного регіону етнічних меншин). Для Чан'аню це майже глушина.

У 643 році він став заступником старшого посланника Лі Їб'яо і вирушив до Тяньджу. Якраз тоді їхня група розминулася з Сюаньдзаном, який саме повертався на батьківщину. Делегація обрала найкоротший перехід через Гімалаї, натомість Саньдзан через свої польові дослідження пішов в обхід значно західніше від гірського кряжу. Тому вони й не перестрілися.

У 646 році Сюаньце повернувся до імперії Тан, та вже наступного 647 року знову вирушив до Тяньджу як старший посланник. Він був із тих, кому не сидиться на місці. Тоді ж і сталася злощасна подія. Згідно зі «Старою книгою Тану» і «Новою книгою Тану», узурпатор Маґадги Арджуна відправив загін перехопити групу Сюаньце — і після сутички їх усіх схопили. Причина цієї атаки не зовсім зрозуміла. Не виключена ймовірність, що сторона Сюаньце щось накоїла.

Хоча деякі історичні джерела стверджують, що Сюаньце вирвався з в'язниці та втік до Непалу, в обох книгах Тану сказано, що він втік до Тибетської імперії. Але чи не замляво для нього волочитися назад аж у Лхасу? Згідно з записами, щоб потрапити до Тяньджу, потрібно перетинати Гімалаї влітку в обмежений період часу. Ба більше, вважається, що делегація входила в Тяньджу у сезон мусонів. Якщо це так, тоді не так легко було на той момент перетнути вододіл.

Військова потуга, зібрана Сюаньце, налічувала понад 7000 непальських і 1200 тибетських солдатів. Можливо, число перебільшене, але, безсумнівно, провідна роль у цій військовій операції належала Непалу.

Найприродніше припустити, що, як і в нашій роботі, Сюаньце втік до Катманду, де звернувся до короля Нарендра Деви. Швидше за все, в ті часи династія Тан помилково сприймала Непал за васала Тибетської імперії.

Наступне. Хоча в китайських книгах з історії це подається таким чином, що Сюаньце очолив непальські й тибетські сили й розгромив військо Маґадги, сумнівно, що він взагалі мав якесь право командувати армією.

Уявімо, що король Нарендра розгледів для себе гарантовану вигоду у клопотанні посланника Тану, який після поспішної втечі увірвався в палац і зчинив галас, мовляв: «Честь нашої країни зневажена!» — та й вирішив вторгнутися силою в Маґадгу. Чи довірив би він право командувати державною армією особі, яка є звичайним чужоземним дипломатом, яка не має ні довіри в солдатів, відмінних за культурою і звичаями, ні знань місцевості? Це ще менш ймовірно, якби він був цивільним службовцем з аматорським розумінням військової справи.

Можна припустити, що для людей, які не належали до культурної китайськоцентричної сфери Хва-Ї (дихотомії китайці-варвари), чоловік на ім'я Ван Сюаньце був доволі неприємним хлопом.

Весело уявляти картинку, як пульсують скроні у воєначальників Непалу і Тибетської імперії, коли він, розмахуючи впливом великої держави, пнеться командувати військом зі своєю зарозумілою аматорською думкою.

Коли Сюаньце повернувся в імперію Тан, разом із ним був містик-фанши на ім'я Нараяна Свамін, який стверджував, що йому 200 років. Мене цікавлять саме такі ніби випадкові сумнівні епізоди. Може, я упереджений, але гадаю, що серед людей, які займаються дипломатією, чимало загадкових людей із сильним темним характером.

До речі, імператор Тайдзон (Лі Шимінь) шанував цього містика і пив відвари для продовження життя, які той йому готував. І ти туди ж, Тайдзоне!

Попри те, що він був патроном Сюаньдзана, схоже, йому й на думку не спадало засвоїти хоч щось з буддистської філософії. Ба більше, я гадаю, що й саму постать Сюаньдзана потрібно переглянути й дивитися на нього радше як на ученого і перекладача, аніж духовного наставника і філософа.

Розглядаючи різні обставини Індії, Непалу й Тибету VII ст. з відчуттям пекучого повітря того субконтиненту, яке я і сам спізнав, передчуваю, що нам вдасться зазирнути за завісу часу й дізнатися, що сталося насправді.

Іто Сей

* Тяньджу — китаїзм на позначення тодішнього регіону Стародавньої Індії.

** Китайські власні назви передані за системою Кірносової-Цісар. Внизу подана порівняльна таблиця.

*** "Перебував на державній службі на посаді секретаря управління командувача варти Правого палацу": щодо цього не зовсім впевнена, бо в оригіналі "шось по-китайськи". Мені підказали, що 右衛率府長史 може означати "секретар [...]", і ця версія пішла в післяслово. (На жаль, я китайської не знаю). Якщо маєте уточнення, напишіть, будь ласка, в коментарях.

Кірносова-Цісар	Академічна [/ Вікіпедія]	Піньїнь
Ван Сюаньце	Ван Сюаньце	Wang Xuance
Лвоян	Лоян	Luoyang
Хваншвей	Хуаншуй	Huangshui
Жонджов	Жунчжоу	Rongzhou
Ґвансі	Ґуансі / Гуансі	Guangxi
Чан’ань	Чан’ань	Chang'an
Тяньджу	Тяньчжу	Tianzhu
Лі Їб’яо	Лі Їбяо	Li Yi Biao
Сюаньдзан Саньдзан	Сюаньцзан Саньцзан / Сюаньдзан	Xuanzang Sanzang
Хва-Ї	Хуа-Ї / Китайці та варвари	Hua Yi
Тайдзон (Лі Шимінь)	Тайцзун (Лі Шимінь)	Taizong (Li Shimin)